Тому, хто виріс у рідній сім’ї, важко уявити, що відчуває маленька дитина, яка залишилася без батьків. Майже безпорадна, без підтримки та любові, вона, як пересаджений паросток на палючому сонці, - лишається наодинці із складними життєвими проблемами. Останнімироками пріоритетами державної політики стало виховання дітей-сиріт у родині (усиновлення, опіка, передача на виховання у дитячі будинки сімейного типу, прийомні та патронатні сім’ї). І це, напевно, дуже добре, адже обездолені діти мають своєрідний шанс відчути смак повноцінного життя, зростати всебічно розвиненими, духовно та морально стійкими.
Завжди захоплюють люди, які, жертвуючи власними інтересами, йдуть на такий крок, зокрема, усиновлюють дітей чи створюють прийомну сім’ю. І що б не говорили заздрісники, мовляв, «вони ж отримують за це гроші» і т.д., їм не зрозуміти, що у серцях цих людей живе справді велике почуття любові до дітей, бажання зробити життя хоча б однієї сироти кращим. І у цьому переконуємось в черговий раз, відвідавши прийомну сім’ю Сіщуків із с. Корнич ( 13 липня 2018 року інспектування здійснено провідним фахівцем із соціальної роботи Коломийського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ласійчук Н. М.). У Марії Миколаївни та Мирослава Михайловича є двоє дорослих синів, які підтримали батьків та у всьому їм допомагають. Також є двоє чудових онуків, Ромчик та Мирослава, які з прийомними дітьми – одне ціле. Сашко, Володя та маленький Олексійко у цій сім’ї відчули, що їх люблять, поважають та цінують, тому їх оченята світяться від щастя. Активна та енергійна мама Марія завжди знала, що її любові вистачить на багатьох. Прислухавшись до себе, порадившись із рідними, зрозуміла, в який бік рухатися. Прийомна сім'я Сіщуків - історія про те, як не боятися шукати себе, йти в бік щастя і ділитися любов'ю. Створена вона 18.08.2017 р.
- «Ви не уявляєте, яке це диво – мої діти,» - з гордістю і радістю ділиться прийомна мати. – «Які вони у мене розумні! А ще – справжні помічники. Я навіть подумки не ділю їх на своїх і не своїх, тепер вони - найрідніші у цьому світі мені люди. Чесно сказати, спочатку я переживала: чи зможу полюбити цих дітей, як власних? Але з першої хвилини нашого знайомства всі сумніви розвіялися, я зрозуміла, що зробила правильний вибір. Адаптація пройшла безболісно, якось природньо, тож уже у перший день здавалося, що хлопці живуть у нас від свого народження. І старші, і молодші знайшли спільну мову), допомагають одне одному, і від цього ще радісніше на душі. Знаєте, мені було до сліз приємно, коли діти з першого дня нашої зустрічі назвали мене мамою, а чоловіка - татом. Вважаю, якби кожен взяв у родину прийомну дитину, наш світ став би добрішим». Правду кажуть, чужих дітей не буває. Адже, як відомо, вони – наше майбутнє. На жаль, обділені діти, відчуваючи свою неповноцінність і беззахисність, часто зневіряються у справедливості суспільства та сенсі подальшого життя. Тому ми, дорослі, зі свого боку маємо докласти максимум зусиль для того, щоб не допустити втрати віри, любові та надії у дітей, яким не пощастило з біологічними батьками.
