В Коломийській центральній районній бібліотеці відбулася презентація книги поезії Оксани Кузів «В закапелках душі». Презентація першої її прозової книги «Адамцьо» на Коломийщині відбулася майже рік тому у бібліотеці селища Печеніжин для бібліотекарів району. Книга бувальщин «Адамцьо» увійшла до переліку 80 найкращих українських книжок за останнє десятиліття і стала «Книжкою року у молоді Прикарпаття 2014року»
Оксана Кузів (дів. Ворончак) народилася у м. Бурштин, Галицького р-ну, Івано-Франківської області 10 березня 1970р. Живе і працює в Івано-Франківську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка за спеціальністю викладач української мови та літератури. Працювала літературним редактором, коректором в обласних газетах, кореспондентом часопису «Слово народу».
Член НСЖУ з 2013 року.
Авторка книги бувальщин «Адамцьо», збірки віршів «В закапелках душі». На презентацію збірки віршів завітали студенти педагогічного коледжу, творча інтелігенція краю, шанувальники авторки.
Оксана Кузів радо ділилася спогадами, історією написання того чи іншого вірша, натхненно читала поезію. Від імені колективу авторку привітала директор Коломийської центральної районної бібліотеки Орися Бирчак, в дарунок прозвучали пісні у виконанні вокального жіночого квартету будинку культури села Раківчик. Зі словами вдячності звернулися колеги по «цеху» Галина Бритвак, Людмила Червінко, Микола Гаєвий, Юлія Долінська.
Життя – як виклик, я його приймаю
Таким, як є,
і щоб там не було
Мені не треба іншого, бо знаю,
Воно в мені – студене джерело.
Бурлить, хлюпоче, болем обпікає,
Веде на муки – ось, здається, й смерть.
Та – «гульк» –
і з круговерті виринаю,
І розбивається моя зневіра вщерть.
Таке, як є… А іншого й не треба.
Хай інше в інших спокоєм
мовчить…
Моє життя – мій біль, моя розрада–
У віршах промовляє, аж кричить…
* * *
Посидимо удвох.
Помовчимо.
Потримаємось поглядом й руками,
Розкажемо очима, що було,
що є,
І що буде колись між нами…
Ти гладиш пальці.
Бракне теплих слів.
Та й нащо, коли в грудях так багаття.
Я розумію все із півтонів…
Той погляд твій – понад земні багатства.
З якого світу ти у мій забрів,
Забрів і там залишився довічно?..
Ти, певно, щось шукав…
чи зголоднів…
А тут ось я… А тут ось я,
як пісня…
А зараз сидимо от, мовчимо.
Ми разом,
хоч укожного є воля.
Ти – птах. Я – птаха. В парі летимо.
То доля, любий… То, напевно, доля…
* * *
А ти борись!
Борись усім на зло,
Коли земля втікає із-під ніг,
Коли шматує душу буревій...
А ти борись, борись, борись, борись!
А ти тримайся, учепившись
в твердь,
Руками-крилами вдержися на льоту
І не втрачай надії на життя...
Повторюй: зможу, вирвуся, встою!
А ти дерзай,
коли усе не так,
Коли на серці накипить шума.
Ти не здавайся,
а стиснись в кулак,
Хоча, здається, що торкаєш дна.
А ти хочи! Хочи, хочи, хочи
Своє життя прожити тільки так,
Щоби колись, до Бога ідучи,
Ти не сказав, що щось зробив
не так!
* * *
А ти мене візьми – і прочитай,
як книжку.
Отак від «А» до «Я»,
від щастя й до сльози,
Взуй мої капці – і відчуй, чи тиснуть,
Чи зможеш в них мою дорогу йти.
Ну, як? .. А зверху виглядаю – дівка,
«Ніц не бракує», – шепчете услід…
Чого ж так кривитесь і слово в роті гіркне,
Чого спинились: капці вам не ті?
О-йой! Тоді мерщій скидайте,
Не натирайте марно мозолів.
В моє життя, в мій біль
не зазирайте
І не судіть, не бийтесь до зубів.
Я присідаю, узуваю мешти,
Зав’язую шнурівки вітрячком.
І піднімаю голову високо,
іду,
Віддавшись Господу цілком…