21 травня 2015 року в селі Велика Кам’янка Коломийського району відбулися урочистості присвячені відкриттю меморіальної дошки Героям України, Героям Небесної Сотні Ігорю Ткачуку та Богдану Калиняку.
Указом Президента України Петра Порошенка № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час революції гідності Ігорю Михайловичу Ткачуку та Богдану Михайловичу Калиняку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Право відкрити меморіальну дошку Героям України, Героям Небесної Сотні надано родині героїв та представникам влади району.
В своїй промові голова Коломийської райдержадміністрації Л.О.Глушков зазначив, що вшанування і увіковічення пам’яті - це не просто наш обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.
Меморіальну дошку освятили Всечесні отці Дмитро та Володимир.
Хай палають свічки пам’яті про загиблих героїв «Небесної Сотні» у наших серцях, а розмірений бій хронометра відчеканить час скорботи, душевного болю і жалю.
Довідково:
Ткачук Ігор Михайлович народився 1 вересня 1975 року в Росії у селищі Знаменськ Гвардійського району Калінінградської області, де проживав до п’ятирічного віку . Потім з батьками переїхав в Україну. За плечима навчання в школі, Коршівському ПТУ. Коли йому виповнилось 18 років, він пішов служити в армію, службу проходив у м.Хмельницькому і Бердичеві, був сапером.
Ігор рано залишився без батька. У 20 років став головою родини та підтримкою для матері та сестри.
Після повернення Ігоря з армії одружився з сільською дівчиною Марійкою. Жили в старенькій хаті бідно, але щасливо. Разом виховували трьох діток: Євгена, Іванну та Дениска. Як справжній романтик, Ігор любив робити сюрпризи. Коли 10 серпня 1996 р. у них народився син Євген, чоловік засипав хату квітами, а якщо кудись їхав, то завжди ховав десь записку з побажаннями, яку дружина потім випадково знаходила.
Добрий, порядний, чесний і працьовитий Ігор ніколи не сидів склавши рук, дбав про сім’ю. Він працював на будівництві, займався ковальством, був керівником клубу с. Фатівці.
Ігор був чуйним, милосердним. Дуже любив свою родину. Допомагав сестрі, яка старша від нього на 20 років, піклувався про вісімдесяти однорічну стареньку матір.
Коли почалась Революція Гідності, Ігор поїхав у місто Київ.
18 лютого почалась стрілянина на Майдані, Ігор сказав: «Я мушу там бути, мушу їхати туди». А 20 лютого - його не стало. Снайпер поцілив у нього, миттєво позбавивши трьох діточок батька, дружину - коханого, матір – сина, сестру – брата…
«Герої не вмирають!» - лунало над селом, коли майданівці несли тіло свого побратима до місця вічного спочинку. Плакало небо. Лунали молитви за душі, які любили це життя, та найбільше любили Україну.
Калиняк Богдан Михайлович народився 29.01.1961 року і, не доживши однієї доби до свого 53 дня народження, помер 28.01.2014 року.
Чому Богдан Михайлович, будучи успішним бізнесменом, щасливим сім'янином, поїхав на Майдан, де самовіддано дні і ночі працював, непокладаючи рук, де, ризикуючи життям, стояв на передовій на Грушевського, коли обливали з водометів і калічили мирних демонстрантів? Рідні й не очікували іншого, адже, кажуть, це в крові. У цьому роді він не перший борець за вільну Україну. Ще у 1948 році його батько Михайло Дмитрович, якому, дякувати Богу, йде 89 рік, був засуджений до 35 років тюрми тільки за те, що на фасаді сільської школи у Великій Кам'янці повісив синьо-жовтий прапор. Відсидівши 8 років, його відпустили, бо мав «золоті руки» і потрібен був на волі. Так у Богдана Калиняка і його старшої сестри з'явився шанс прийти у цей світ і продовжити відстоювання своєї Батьківщини.
Богдан був людиною працьовитою, дуже чесною, не любив публічності і хвальби, з великим задоволенням йшов назустріч іншим. Як кажуть у народі: у людини є одне серце і то для себе. А про Богдана можна сказати, що його серце було вікрите для всіх. Він завжди радий був прийти всім на допомогу і до сьогоднішнього дня згадують про його «легку руку». Чоловік не любив зволікати і знав, що своїми силами можна добитися чого завгодно, адже сам був тому прикладом: не маючи нічого, він досягнув благополуччя для себе і своїх дітей Ірини, Володимира та дружини Ольги.
Мав веселу вдачу, був комунікабельним, жвавим, не міг всидіти на одному місці, любив активний відпочинок з дітьми, друзями, вів здоровий спосіб життя, ніколи не скаржився. А ще чоловік любив тварин, казав, що при хаті обов'язково мають бути собаки. Коли у селі ще були коні, то кожного разу Богдан їздив верхи.
Богдан Михайлович мав звичайні мрії люблячого чоловіка і батька, відданого сина. Він хотів побудувати хату своїй дочці, розвивати родинний бізнес. А ще – намалювати генеалогічне дерево своєї дуже великої родини. Не судилося... На татуся усі в родині рівнялися, навіть найменша внучка Аліна, яка тепер щодня малює малюнки для улюбленого дідуся і передає бабусею на могилу...