До літа 2014 року його біографія — типовий перебіг подій у житті звичайного освітянина з невеличкого райцентру на Полтавщині. Володимир Донос пропрацював 20 років у школі — викладав фізкультуру і захист Вітчизни. Але коли на Сході країни почалися бойові дії, попросився добровольцем. Дружині сказав:«Призвали за мобілізацією». Заяву у військкомат написав ще на початку березня, а виклик надійшов лише в червні.
До 42-го батальйону територіальної оборони «Рух опору» Володимира зарахували санітаром підрозділу.
…27 серпня батальйон відправили на допомогу оточеним під Іловайськом. Висадили з вертольотів, сформували колону, посилили кількома бойовими машинами піхоти. Упродовж дня колона була на марші. Періодично їх обстрілювали із засідок, накривали вогнем із мінометів та із мінометів та АГС. Відірватися від переслідувачів вдалося лише надвечір. Заночували на соняшниковому полі. Вранці бійці знову продовжили рух. Спочатку нічого не передвіщало біди, та коли колона вийшла на відкриту місцевість, їх «накрили». Били прицільно, з обох сторін дороги, розстрілюючи, наче в тирі. Пораненого в ногу Доноса, який, втрачаючи свідомість, все ж устиг перетягнути джутом кінцівку вище рани і зупинити кровотечу, з підбитого БМП витяг товариш. Серед розривів мін і снарядів він дотяг непритомного Володимира до лісосмуги...
Після того страшного бою живими залишилися троє: Донос, його рятівник і ще один по ранений, який міг пересуватися. Залишати Володимира самого і пробиватися без нього до своїх товариші не хотіли, але він переконав: «У дорозі стечу кров’ю, все одно не дотягнете. Ви самі дійдіть, а за мною надішлете допомогу...» Вони попрощалися й пішли. Чи дійшли ті хлопці до наших, Володимир не знає. Наступні чотири доби чоловік пролежав у лісосмузі без води, медикаментів та їжі... Щоб не втратити свідомість від голоду, їв комах. Власною сечею поливав страшну рану на нозі, бо не було інших антисептиків, бачив, як нога щодень більше гнила… Першого вересня Володимира Доноса знайшли місцеві мешканці — з дороги троє чоловіків почули, як із посадки хтось неголосно просив води.
Спочатку його привезли в Старобешеве до районної лікарні. З необхідних медикаментів у ній був лише перекис водню. Лікарі промили рану, однак більше нічого зробити не могли і направили у Донецьк.
У столиці самопроголошеної ДНР лікувати українського солдата не хотіли. В шести лікувальних закладах, куди зверталися ті, хто його привіз, приймати нашого бійця відмовлялися. І все ж знайшлись лікарі, які виконали свій професійний обов’язок. Володимирові ампутували поранену ногу... Через кілька днів після операції українського вояка перевезли в денеерівський шпиталь, тримали у підвальному приміщенні, виставивши на вході двох вартових.
Полоненого Доноса бойовики вважали спецпризначенцем, який пройшов неабияку підготовку. На допитах не вірили в те, що він звичайний санітар, відмахувалися: вижити в тих умовах, у яких Донос перебував упродовж чотирьох діб після поранення, міг тільки спеціально навчений фахівець. Тож посилена охорона була невипадковою — українського «спецпризначенця» терористи сподівалися обміняти на кількох своїх полонених. Увечері 18 вересня Володимира Доноса та ще двох українських бранців таки звільнили з полону. Спочатку його доправили до Дніпропетровська, а звідти — у столицю.
Нині мужній доброволець проходить лікування у травматологічному відділенні Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» і мріє швидше одужати, аби повернутися до сім’ї та продовжити вчителювати. Своїх учнів він, як і раніше, навчатиме не лише фізичному загартуванню, силі духу, а й прищеплюватиме снагу до життя і любов до Батьківщини, бо переконаний, що заради України можна стерпіти й більше, ніж судилося йому...